Hip-Hop.Ru - Голод в СССР в 1932

Цитата:

Цитата от Габонская Гадюка (Сообщение 1061282682)

Ты путаешь утверждения Скальда и мои. Я читал свидетельства, на которые ты кинул ссылку, хотя не все, и не всё понимал, я не очень силён в украинском. Но опять же, хотелось бы хоть несколько документов, указывающих не на голод, а на направленный геноцид именно украинского народа. Хоть один то должен остаться.
Мне искренне жаль, если твои родственники погибли во время этого голода.

Хорошо что можно спокойно обсуждать такие острые вопросы, я нашел в факты на основе которых геноцид украинцев был признан Верховной Радой и парламентами других государств.
Вот только прошу если интересует прочитай все, потому что это последнее что я выкладываю, мне надоели споры. Институт Киевский так что вряд ли можно говорить о предвзятости, аргументы вроде "там одни бандеровцы сидели не принимаются. Поверте сколько бы Бандеру не обливали грязью в России, он для рядовых украинцев останется героем.

Цитата:

Голодомор 1932-1933 років – геноцид в Україні

І. СУТЬ ПИТАННЯ. ПРИЧИНИ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ

Голодомор 1932-1933 років в Україні назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Ця сторінка сприймається суспільством передусім на емоційному рівні. Але в той же час Голодомор – це історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб.

Для більш чіткого розуміння, чим же був Голодомор, слід акцентувати такі факти:

1. Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-1933 рр., то вони одностайні в тому, що стосується ходу подій: масштабний голод розпочався наприкінці літа 1932 року, досяг свого піку до початку весни 1933 року та завершився на початку літа 1933 року. Саме за цей менш ніж календарний рік в Україні загинули мільйони людей.

2. Нині є очевидним, що Голодомор 1932-1933 років в Україні був результатом спланованих системних заходів та виступив одночасно інструментом знищення соціальної бази народного опору Радянській владі в Україні, всесоюзної індустріалізації, застереженням Українському радянському урядові проти намірів проводити порівняно самостійну політику.

3. Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити на сьогодні досить важко. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 9 чи 10 мільйонів? Але так чи інакше йдеться про МІЛЬЙОНИ безвинних жертв. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії – 8 млн.; Болгарії – 8,5 млн.; Бельгії – 10 млн.; Угорщини – 10,3 млн. Тобто, під час Голодомору зникла ціла європейська країна.

За даними вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, у Донбасі – у 3-4 рази. Фактично голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України.

4. Під час аналізу тих подій рано чи пізно виникає питання про причини та винуватців трагедії. Безумовно, головною причиною Голодомору стала політика тоталітарного сталінського режиму – безвідповідальні експерименти з метою побудови щастя «в окремо взятій країні», які передбачали, зокрема, злиття усіх націй і народностей СРСР в єдиний «радянський народ» з уніфікованою свідомістю та здійснення швидкого «індустріального стрибка» шляхом «мобілізації» внутрішніх ресурсів.

На практиці це означало фізичне винищення усіх класових та національних «ворогів» сталінського режиму, тобто людей, які мали свою думку щодо розбудови «світлого майбутнього». Головним аргументом здійснення цієї політики нерідко ставав терор, зокрема, терор голодом. А Україна була головним полігоном «вирішення національного питання» та проведення індустріалізації...

Для зміцнення своєї влади тоталітарний режим знищував усіх, хто міг хоч якось порушити монополію тоталітарної держави на право вирішувати, як має жити держава. Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, а тому становила серйозну загрозу для цього імперського утворення, його геополітичних намірів. З огляду на це сталінський режим вдався до відкритої війни проти українців.

Що стосується політики індустріалізації, то в ній самій, в її меті – швидкому промисловому розвитку країни – нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, повністю спотворили ідею і звели нанівець всі позитивні результати, бо вони були куплені ціною величезних втрат.

Щоб отримати валюту для закупівлі промислового обладнання, Сталіну була потрібна ефективна машина видобування товарів на експорт, насамперед – хліба. Для цього він організував економічно не обґрунтовану колективізацію сільського господарства, яка фактично знищила найкращі господарства разом з господарями і призвела до багаторічної руїни. Українські селяни намагалися опиратися такій політиці й тому мільйони з них стали жертвами у нерівній боротьбі.

Звичайно, відповідальність за це повинен нести весь тоталітарний сталінський режим з його розгалуженою каральною машиною. Але було кілька головних дійових осіб, які спровокували Голодомор або ж не відвернули його, хоча могли і повинні були це зробити. Це:

Йосип Сталін – Генеральний секретар ВКП(б), перша особа у комуністичній ієрархії.

В’ячеслав Молотов – голова Раднаркому СРСР, тодішнього радянського Уряду. Безпосередньо відповідав за хлібозаготівлі в Україні.

Лазар Каганович – у 1925-1928 рр. – секретар ЦК КП(б)У, 1928-1939 рр. – секретар ЦК ВКП(б), вірний соратник Сталіна, спеціальний посланець, який керував хлібозаготівлями на Північному Кавказі та здійснював ревізії в Україні, зокрема на Одещині.

Павло Постишев – у січні 1933 р. направлений в Україну як 2-й секретар ЦК КП(б)У з особливими повноваженнями. Головним завданням, яке поклав на нього Сталін, було «безумовне виконання плану хлібозаготівель». Після виконання цього «плану» Постишев став головним ініціатором і безпосереднім керівником репресій проти української інтелігенції.

Станіслав Косіор – у 1928-1938 рр. – перший секретар ЦК КП (б)У, фактичний керівник Української РСР.

Влас Чубар – у 1923-1934 рр. – Голова Раднаркому УРСР, тодішнього радянського уряду. Друга особа серед керівників України.

Мендель Хатаєвич – у 1932-1933 рр. – 2-й секретар ЦК КП(б)У. Також мав «особливі повноваження» стосовно хлібозаготівель.

Станіслав Реденс – керівник ГПУ УРСР. Саме він «відпрацьовував» перші справи, пов’язані з Голодомором.

Всеволод Балицький – повноважний представник ОГПУ в Україні, який потім очолював ГПУ УРСР. Фактично саме він ініціював більшість наказів, за якими голодних селян або осіб, які намагалися допомогти їм, засуджували до смертної кари через вигадані звинувачення. Також відіграв одну з провідних ролей у винищенні української інтелігенції.

Роль цих осіб в організації Голодомору в Україні була різною. Якщо Сталін був головним ідеологом розправи, Каганович, Балицький і Постишев проявляли найбільшу активність, то деякі українські керівники, особливо Чубар, намагалися інколи подавати голос на захист голодуючих селян. Однак їхні дії не були послідовними і навряд чи могли бути успішними. Бо за Голодомором стояла СИСТЕМА. Тих, хто намагався їй хоч якось заважати у проведенні терору, як, наприклад, народний комісар освіти Микола Скрипник, самі ставали жертвами цього терору.

Звичайно, згадані особи нічого не змогли б зробити самотужки. Їм активно або пасивно допомагали сотні тисяч соратників, значна частина яких вірила, що вчиняє правильно.

5. Дехто й досі намагається представити Голодомор 1932-1933 рр. як «збіг об’єктивних та суб’єктивних обставин»: посухи та «перегинів на місцях». Але факти свідчать зовсім про інше. Насамперед, посухи дуже рідко призводять до голоду у таких масштабах. До того ж, посуха не може призвести до повного знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не може повністю зникнути худоба та птиця, все, чим можна прохарчуватися. Все це зникло завдяки «зусиллям» активістів, які відбирали в людей останнє.

«Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то ж і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням».

Італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго своєму послу в Москві (за книгою Б.Ткаченка «Під чорним тавром»)

Про те, що урожай в Україні був, переконує хоча б той факт, що радянський уряд масово продавав збіжжя та інші сільськогосподарські культури за кордон. Наприклад, є свідчення, що в 1932-1933 рр. у Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків було багато і вони були дуже дешеві.

Факти переконують, що «випадково», через «перегини на місцях» не вивезеш за кордон сотні тисяч тонн продовольчих товарів. Ті, хто стверджує подібне, вочевидь, грішать проти істини, бо для вивезення продовольства у таких обсягах потрібне ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ.

Крім цього, за свідченнями очевидців, в окремих регіонах України тоді, коли від голоду щодня вмирали тисячі людей, майже на повну потужність працювали спиртові заводи, які переробляли дорогоцінний хліб на горілку. Так сталінський режим добував додаткові ресурси для проведення індустріалізації.

6. Про те, що дії більшовиків були свідомими, свідчить ще один характерний факт. Восени 1932 – взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, тоталітарна влада не лише не припинила примусове відбирання їжі або хоча б прийняла допомогу інших країн, а навпаки, всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі райони. Армія, загони НКВС оточили українські міста (бо селяни намагалися врятуватися там від голодної смерті) та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати в інші регіони СРСР. Цьому сприяло запровадження паспортної системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян. Спеціальними розпорядженнями було заборонено продаж залізничних квитків для них. Такі дії важко пояснити якимось збігом обставин.

Отже, аналіз фактів доводить, що тоталітарний сталінський режим діяв свідомо і за чітким планом. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Всіх невдоволених знищували: розкуркулювали, висилали, просто страчували за вироком «трійок» буз суду і слідства. На місце знищених голодом або репресіями українських селян привозили нових, з Росії, Білорусії...

Все це призводило до страшних наслідків в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров’я. В їхні душі назавжди закрався страх голоду. Через переселенців змінювалася етнічна структура населення України. Все це істотно підірвало життєвий потенціал нації.

Українці повинні знайти в собі мужність визнати і переконати інших, що нація стала жертвою страшного злочину, який ніколи не повинен повторитися. Ми маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Але нас могло б бути набагато більше...

ІІ. МАСШТАБ ТА НАСЛІДКИ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ

Як було зазначено вище, кількість жертв Голодомору досі не встановлено, хоча йдеться, безумовно, про кілька мільйонів людей. Тогочасні втрати населення України можна вивести наближено з порівняльної таблиці приросту і втрат населення СРСР, Росії, Білорусії та України за даними переписів 1926 і 1939 років, що подавались у радянських джерелах незалежною Міжнародною комісією юристів (створена у 1988 році у складі провідних юристів зі Швеції, Бельгії, Великобританії, Канади, Франції, Аргентини, США):
Назва держави,
республіки
Населення у млн.
Дані СРСР за 1926 р.
Населення у млн.
Дані СРСР за 1939 р.
+приріст населення
- втрати населення
приріст і втрати (%)

СРСР
147,028
170,557
+23,529
+16,0

Росія
77,791
99,591
+21,800
+28,0

Білорусія
4,739
5,275
+536
+11,2

Україна
31,195
28,111
-3,084
-9,9

Якби в Україні не було втрат населення, що стали наслідком спланованих владою заходів, передусім, безумовно, Голодомору, а також політичних репресій, масових виселень тощо, і припускаючи, що приріст населення на нашій землі з 1926 року до 1939 року дорівнював 16%, як в середньому по СРСР, то кількість населення України у 1939 році становила б близько 36,186 млн. осіб, а не 28,111 млн., як зафіксовано у переписі 1939 року.

Отже, мінімальна оцінка втрат населення України складає 8,075 млн. осіб, або чверть усього населення республіки у 1926 році. При цьому не враховано доведені факти організованого інтенсивного ввезення на територію сіл у спустошені Голодомором садиби українських селян тисяч ешелонів сімей з областей Росії та Білорусії.

«Указ требовал того, чтобы крестьяне Украины, Дона и Кубани вымерли вместе со своими малыми детьми».

Василий Гроссман. Буйство Голода

Голодомор 1932-1933 років мав деморалізуюче значення для всього Українського народу. Коли йде війна, є очевидний ворог. Тут же, навпаки, офіційно пропагувалася ідеологія інтернаціоналізму і братерства, проголошувалися «найсвітліші ідеали, мета – комунізм», і водночас внаслідок цілеспрямованих дій цивільної влади, за підтримки «громадськості» – комсомолу, профспілок, комнезамів – населення було доведене до масової голодної смерті.

Соціально-демографічні та морально-психологічні наслідки Голоду 1932-1933 років актуальні й до сьогодні. Тоді на довгі десятиліття було підірвано матеріальну базу українського села, зруйновано його виробничу та товарну інфраструктуру, фізично знищено підприємницькі та ініціативні елементи, залякано цілі покоління українців, причому, не лише селян, зламано волю усього Українського народу до опору тоталітарній системі, до національного відродження.

IІІ. ХАРАКТЕР ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ

Роберт Конквест у книзі «Жнива Скорботи (Радянська колективізація і терор голодом)» писав: «Події, висвітлювані в цій книзі, в узагальненому вигляді можна представити так. У 1929-1932 рр. Комуністична партія під керівництвом Сталіна з причин, які розкриватимуться далі, завдала подвійного удару радянському селянству, – йдеться про розкуркулювання й колективізацію. Розкуркулювання означало, по суті, фізичне знищення або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами. Офіційно розкуркуленню підлягали найзаможніші селяни, на ділі ж його жертвами стали найвпливовіші, передусім ті, хто не погоджувався з планами насильницької колективізації. Організація колгоспів призвела до цілковитої ліквідації приватного землеволодіння й концентрації решти селянства в контрольованих більшовиками колективних господарствах. Результатом цього подвійного удару стали мільйони жертв, головним чином серед депортованих, але також і серед тих, хто залишався на своїй батьківщині (наприклад, у Казахстані).

Після цього, в 1932-1933 рр., сталося те, що можна охарактеризувати як терор голодом або голод, штучно створений владою проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснюваний шляхом установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні,— навіть з інших регіонів СРСР. Ця акція, значно згубніша для життя, ніж попередня колективізація 1929-1932 років, супроводжувалася масовими гоніннями на українську культуру, інтелігенцію, церкву. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як «націоналізм» – відповідно до твердження Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно – і як селянин, і як українець. Так проти українського селянства поєдналося два чинники: протистояння партії селянству і протистояння партії українству».

Відтак можемо говорити про подвійну природу Голодомору 1932-1933 років: соціально-класову та національну.

«...Мова йде про жахливий задум, здійснений з холодним розрахунком можновладцями тієї епохи... Досвід цієї трагедії повинен сьогодні керувати почуттями та діяльністю українського народу на шляху до злагоди та співпраці... Потрібно докласти зусиль до щирого та дійового примирення: саме у такий спосіб можна відповідно вшанувати жертви, які належать усьому українському роду... Будемо сподіватись, що з Божою допомогою, уроки історії допоможуть знайти тривкі спонуки до порозуміння, маючи на увазі конструктивне співробітництво, щоб спільно будувати країну, яка на кожному рівні розвиватиметься у гармонійний та мирний спосіб...»

З Послання Папи Іоанна Павла ІІ кардиналу Л. Гузару, Верховному архієпископу Львова для Українців у зв‘язку з 70-ми роковинами Голодомору 23 листопада 2003 року

Соціально-класова природа Голодомору 1932-1933 років. У програмі більшовиків було передбачено одержавлення сільського господарства подібно до того, як це було зроблено у містах із заводами та фабриками. Поміщицькі володіння передбачалося перетворити на комуни-радгоспи. Проте в ході більшовицької революції та Громадянської війни з мільйонами одягнених у шинелі та озброєних селян не змогли впоратися не лише біла гвардія, а й більшовики. Під тиском селян поміщицькі володіння було розділено. Однак Радянська держава не збиралася відмовлятися від своїх планів. За більш ніж 10 років після Громадянської війни було зміцнено партійний та каральний органи СРСР, приборкано найбільш бунтівні елементи на селі, вилучено у селян зброю. Це створило головні передумови для успіху колективізації, яку було проведено шляхом терору, і інструментом якої, а не лише наслідком, став Голод 1932-1933 років.

Національна природа Голодомору 1932-1933 років. Пробуджена Українською національною революцією 1917-1921 років Україна швидко відроджувалася, маючи при цьому значні людські та економічні ресурси. Протягом 20-30-х років українські комуністи часто йшли врозріз волі Москви у багатьох організаційних та політичних питаннях, навіть у таких, як формування ЦК КП(б)У. Політика українізації, відомим ідеологом якої був Микола Скрипник, вже на кінець 20-х років вийшла далеко за ті межі, які їй було встановлено більшовиками. Українська національна свідомість до того часу набула загрозливих масштабів, розквітла національна інтелігенція, Україна намагалася проводити самостійну політику, зросло значення України в загальносоюзник процесах, причому сталося це завдяки зростанню національної свідомості українців, а не їхньому злиттю з росіянами. А опора всієї України – селянство – забезпечувало можливість національній самосвідомості розквітати й далі. І саме з цих причин було влаштовано терор голодом, щоб знищити саму українську національну ідею, підірвавши її соціальну базу, деморалізувавши інтелігенцію і зробивши з селян, що вижили після голоду, покірних колгоспників. Оскільки політичну владу було зосереджено у Москві, це вирішило долю українців. Тому Голод 1932-1933 років став відповіддю комуністичної московської влади на український культурно-політичний розвиток у межах СРСР.

Великий Голод 1932-1933 років – не помилка і не просто зла воля московського керівництва, зокрема, Сталіна. У ньому (штучному Голоді) не було нічого ірраціонального. Тому не варто демонізувати ні Сталіна, ні якісь інші причини – Голодомор був засобом комуністичного будівництва.

З політичних мотивів керівництво Радянського Союзу всіляко заперечувало голод в Україні, і тому про допомогу ззовні не могло бути й мови. Наприклад, реальну допомогу голодуючим українцям пропонували не лише інші держави, а й організації Західної України, такі як «Просвіта», ОУН, «Союз українок» та інші. Але зібране серед населення Західної України продовольство передати до Радянської України не вдалося, оскільки керівництво Радянського консульства у Львові запевняло, що голоду в Україні немає. Це є неспростовним підтвердженням керованого характеру Голодомору. До речі, коли у 1946-1947 роках Україна знову переживала голод, а в Західній Україні ще колгоспів не було, то тамтешні селяни-трударі знову виділяли зі своїх врожаїв частину продовольства для порятунку українців зі східних областей.

ІV. СИСТЕМА ДОКАЗІВ

Голодомор 1932–1933 років як явище геноциду народу підпадає під означення геноциду, поданого в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». Так, стаття 2 цієї конвенції визначає геноцид «як будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:
вбивство членів групи;
заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам групи;
умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;
заходи, розраховані на недопущення дітонароджування в середовищі групи;
насильницька передача дітей з однієї групи до іншої».

Голодомор 1932-1933 років відповідає ознакам геноциду згідно з цією статтею, передусім з її третім пунктом.

Голодомор було спричинено навмисними діями тоталітарного радянського режиму. Суть злочинних дій влади полягала в:

1. Жорстокому придушенні устремлінь Українського народу мати незалежну державу.

2. Знищенні існуючої структури сільського господарства шляхом:
масового «розкуркулювання» селян;
насильницького впровадження колективізації селянських господарств;
накладання на райони України, окремі селянські двори непомірно високих планів хлібоздачі.

Перебуваючи в Харкові 17 і 18 листопада 1932 р., В.Молотов відпрацьовував згідно з одержаними від Сталіна інструкціями тексти двох постанов – ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УСРР від 20 листопада, які мали однакову назву – «Про заходи до посилення хлібозаготівель». У постановах містилися пункти про натуральне штрафування боржників по хлібозаготівлях м’ясом і картоплею (Джерело: «Колективізація і голод на Україні 1929-1933. – К., 1992. – С.549; Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990. – С.250-251).

У звіті Сталіну від 8 грудня генеральний секретар ЦК КП(б)У С.Косіор вказав, що у хлібозаготівлях «найбільший результат дає застосування натурального штрафування». На засіданні політбюро ЦК КП(б)У 20 грудня за участю підручних Сталіна Л. Кагановича і П. Постишева голова уряду В. Чубар засвідчив, що недоліком хлібозаготівель є ігнорування натуральних штрафів як стимулюючого засобу. Такою була реальна ситуація з натуральними штрафами на кінець 1932 р. (Джерело: Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.284, 286; Командири великого голоду. – К., 2002. – С.317).

1 січня 1933 р. Сталін надіслав селянам України телеграму, в якій попереджав: «Щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р.) (Джерело: Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С. 308). Це означало, по-перше, що до боржників по хлібозаготівлях, у яких виявили хліб, мали застосовуватися найбільш суворі санкції («закон про п’ять колосків» передбачав розстріл або десятирічне ув’язнення). Це означало, по-друге, проведення подвірних обшуків, тому що тільки таким способом можна було знайти хліб. Сталін не вказував, які санкції чекали тих, у кого хліб не знайшли. У цьому не було й потреби, оскільки прийняті під його диктовку листопадові постанови ЦК КП(б)У і РНК УСРР передбачали натуральне штрафування у випадку відсутності хліба. Але селяни штрафувалися не лише м’ясом і картоплею. Сотні свідків голоду в один голос твердять, що у січні і в першій половині лютого на території України у селян забирали все продовольство, прирікаючи їх на голодну смерть.

3. Ізоляції великих територій в сільській місцевості у низці областей України шляхом:
позбавлення селян права мати паспорт громадянина СРСР;
заборони селянам права виїзду з їхніх місць проживання (заборона продажу залізничних квитків);
наказів про арешти селян, що виїхали самовільно з сіл;
оточення озброєними загонами каральних органів СРСР цілих територій;
заборони листування і поширення інформації про фактичне становище.

22 січня 1933 р. Сталін власноручно (автограф зберігся) написав директивного листа ЦК ВКП(б) і РНК СРСР (підпис голови уряду Молотова з’явився у передрукованому примірнику): «До ЦК ВКП і Раднаркому дійшли відомості, що на Кубані і Україні почався масовий виїзд селян «за хлібом» в ЦЧО, на Волгу, Московську обл., Західну обл., Білорусію». В листі вимагалося негайно заблокувати Україну і Кубань. (Джерело: Трагедия советской деревни. – Т.3. – М., 2001. – С.32, 635, 637). Відповідно до цієї директиви продаж селянам проїзних квитків на залізничних і водних шляхах припинявся. На ґрунтових шляхах за межами поселень з’явилися загороджувальні загони з чекістів, міліції та місцевих активістів.

На початку квітня 1933 р. в містах була відновлена вільна торгівля хлібом за підвищеними цінами, що розглядалася як додатковий канал постачання робітників і службовців (поряд з картковою системою). Ті з голодуючих селян, які ще могли пересуватися, приїжджали в найближчі міста і вистоювали у велетенських чергах довгі ночі, щоб купити 1 кг хліба (більше не давали в одні руки). 10 квітня з’явилася постанова Київського обкому, яка регулювала порядок комерційної торгівлі. В ній зазначалося: «З метою охорони міста від занесення інфекційних хвороб, зокрема, висипного тифу, вважати необхідним запровадити продаж квитків винятково за посвідченням по залізниці від станцій: Миронівки, Козятина, Бердичева, Фастова, Коростеня, Яготина, Умані, Гребінки, а також проміжних, до Києва» (Джерело: Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С.486).

Кремль відрізав голодуюче українське село від Росії, Білорусії і міст в самій Україні з цілком очевидною метою: змусити вмирати тих селян, які вже не могли працювати в колгоспі, у себе вдома, а не на людях.

4. Впровадженні особливого режиму проживання, зокрема режиму «чорних дошок», що полягав у:
вивезенні з цілих територій усіх товарів та засобів проживання, що знаходились на складах та в магазинах;
насильницькій реквізиції у селян усіх запасів продовольства і навіть одягу;
забороні будь-якої торгівлі та ввезення будь-яких засобів для існування;
забороні будь-якого кредитування та насильницькому поверненні усіх кредитів.

5. Намаганні приховати причини і масштаби трагедії: зокрема, осіб, відповідальних за виявлення в ході перепису 1939 року фактів дискримінації українського населення та його високу смертність, було розстріляно.

Теза про замовчування голоду не потребує документальних підтверджень внаслідок своєї очевидності. Навіть у суворо секретному діловодстві партійних комітетів тему голоду дозволялося порушувати тільки в «особливих папках» з особливим режимом зберігання. Це робилося, цілком зрозуміло, не з метою приховування інформації, а для того, щоб виключити можливість допомоги тим, кого влада прирекла на повільну смерть.

Наслідком таких спланованих дій став страшний Голодомор 1932-1933 років.

Див. також

V. РІШЕННЯ ТА ПУБЛІЧНІ КРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ З ВИЗНАННЯ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ В УКРАЇНІ ГЕНОЦИДОМ

Виступ Президента України Л. Кравчука на міжнародній науковій конференції, що відбулася у зв’язку з 60-ми роковинами Голодомору: «Я цілком погоджуюсь з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру. Очевидно, саме так слід трактувати цю страхітливу сторінку нашої історії». (Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: причини і наслідки. Міжнародна наукова конференція. Київ, 9-10 вересня 1993 р. Матеріали. – К., 1995. – С.10).

Звернення Президента України Л. Кучми до Українського народу у зв'язку з Днем пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій 24 листопада 2002 року. Глава держави у Зверненні визнав Голодомор 1932-1933 років геноцидом Українського народу, висловився за встановлення величного Меморіалу пам‘яті його жертвам у м. Києві та закликав міжнародне співтовариство кваліфікувати Голодомор як геноцид Українського народу та злочин проти людства.

Постанова Верховної Ради України від 28 листопада 2002 р. за № 258-ІV «Про 70-ті роковини голодомору в Україні» засудила «політику геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду Українського народу», передбачила проведення спеціального засідання Верховної Ради України у травні 2003 року з метою вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, проведення конкурсу на кращий проект Меморіалу жертвам Голодомору в Україні 1932-1933 років для його спорудження у м. Києві, забезпечення спорудження пам'ятників жертвам Голодомору, зокрема й за кордоном у співробітництві з українською діаспорою, рекомендацію Міністерству фінансів України профінансувати підготовку й проведення всіх заходів, присвячених 70-м роковинам Голодомору 1932-1933 років в Україні, а також рекомендацію Міністерству закордонних справ України здійснити міжнародні заходи, спрямовані на визнання Голодомору в Україні 1932-1933 років державною політикою геноциду Українського народу, ініціювати визнання міжнародним співтовариством Голодомору 1932-1933 років в Україні актом геноциду Українського народу, запропонувати Генеральній Асамблеї ООН вшанувати пам'ять жертв Голодомору в Україні 1932-1933 років хвилиною мовчання перед початком одного з її засідань, сприяти створенню міжнародного музею Голодомору під егідою ООН.

У Розпорядженні Президента України Л.Кучми від 6.12.2002 за №393 «Про додаткові заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Голодомору в Україні», яким українському Уряду доручалося розпочати проектування та спорудження Меморіального комплексу жертвам Голодомору 1932-1933 років, запровадити церемонію покладання вінків главами іноземних держав, главами парламентів, главами урядів іноземних держав під час їхніх візитів в Україну до Пам'ятного знака «Жертвам голодомору 1932-1933 років» та до Меморіалу пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій після його спорудження, Міністерству закордонних справ доручалося розпочати діяльність з міжнародного визнання Голодомору як геноциду Українського народу та злочину проти людства.

У Рекомендаціях парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року за № 607-IV, зафіксовано визнання Верховною Радою України Голодомору 1932–1933 років в Україні як акту геноциду Українського народу. Крім того, Верховна Рада України доручила Уряду вирішити комплекс питань, пов’язаних зі спорудженням у м. Києві Меморіального комплексу жертвам Голодомору 1932-1933 років, зокрема щодо його проектування, відведення земельної ділянки та фінансування спорудження.

Учасники парламентських слухань наголосили також на відсутності у законодавстві України будь-яких положень стосовно подолання наслідків Голодомору 1932-1933 років чи інших пов'язаних з ним питань.

Учасники парламентських слухань висловили низку побажань, зокрема: Президентові України – сприяти співпраці і стимулювати консолідацію всіх гілок влади у реалізації заходів, присвячених 70-м роковинам Голодомору 1932-1933 років, Верховній Раді України – разом з Кабінетом Міністрів України порушити у встановленому порядку питання перед Організацією Об'єднаних Націй про визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом Українського народу, створити на державному рівні комісію фахівців-юристів для підготовки спеціальної документації та здійснення необхідних процедур, передбачених міжнародним законодавством, прийняти в установленому порядку Закон України про визнання факту геноциду української нації у 1932-1933 роках, разом з Кабінетом Міністрів України забезпечити відповідно до законодавства передачу до Національного архівного фонду матеріалів Комісії Конгресу Сполучених Штатів Америки з розслідування Голодомору 1932-1933 років, Кабінету Міністрів України – внести відповідно до законодавства до Верховної Ради України законопроект щодо політико-правової оцінки Голодомору 1932-1933 років, його наслідків для Українського народу та про статус потерпілих від Голодомору.

За результатами Спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років було прийнято Постанову від 15 травня 2003 року за № 789-IV, яка схвалила Звернення до Українського народу із зазначенням характеру Голодомору 1932–1933 років як геноциду.

Зокрема, у зазначеному Зверненні висловлювалося переконання, що в офіційному оприлюдненні правди про Голодомор 1932-1933 років провідна роль в умовах незалежності України відводиться державі; свідомо організований сталінським режимом Голодомор повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду; «кваліфікація цієї Катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні»; надання політико-правової оцінки Голодомору 1932-1933 років є певною мірою виконанням громадянського, патріотичного обов'язку перед пам'яттю мільйонів людей, перед підростаючим поколінням.

Від імені Уряду України на Слуханнях у Верховній Раді України щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років 12 лютого 2003 року та на Спеціальному засіданні Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років виступав з доповідями Віце-прем‘єр-міністр України Д.Табачник, який у своїх виступах однозначно кваліфікував Голодомор як геноцид Українського народу.

Указ Президента України В.Ющенка від 11.07.2005 за №1087 «Про додаткові заходи щодо увічнення пам'яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні», окрім інших важливих положень, містить доручення Уряду створити Український інститут національної пам‘яті, а також підготувати і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроект щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії Українського народу.

Указ Президента України В.Ющенка від 4.11.2005 за №1544 «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні» передбачив створення Оргкомітету на чолі з Прем‘єр-міністром України з відзначення 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні та проведення низки інших заходів, зокрема прискорення підготовки та подання законопроекту щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії Українського народу, здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932-1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства, вирішення питання щодо спорудження в м. Києві Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні, прискорення утворення Українського інституту національної пам'яті.

Указ Президента України В.Ющенка від 12.10.2006 за № 868 «Про відзначення у 2006 році Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій» затвердив Оргкомітет з відзначення у 2006 році Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, передбачив 25 листопада 2006 року приспущення Державного Прапора на території країни, оголошення Загальнонаціональної Хвилини мовчання та низку інших заходів, зокрема прискорення проектування та спорудження Меморіального комплексу пам‘яті жертв Голодомору 1932-1933 років, активізацію роботи з визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932-1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства.

VІ. МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ ГЕНОЦИДОМ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Історичний факт Голодомору 1932-1933 років в Україні визнали близько 70 країн світу, у тому числі парламенти 10 країн визнали його актом геноциду (США, Канади, Естонії, Аргентини, Австралії, Італії, Угорщини, Литви, Грузії, Польщі). Своє ставлення до цієї трагедії висловили також Іоанн Павло II та Генеральний директор ЮНЕСКО К.Мацуура, які у 2003 році надіслали на адресу Українського народу відповідні послання у зв'язку з 70-ми роковинами Голодомору.

Пам'ятники або пам'ятні знаки жертвам голодоморів в Україні встановлено у низці країн світу – Австралії, Австрії, Аргентині, Бельгії, Естонії, Казахстані, Канаді, Росії (Тюмень), США (Вашингтон Чикаго, Клівленд), у процесі встановлення – пам'ятні знаки на території Канади, США та Угорщини.

Важливим у політичному плані результатом проведеної роботи стало ухвалення 58-ю сесією ГА ООН «Спільної заяви з нагоди 70-х роковин Голодомору – Великого голоду 1932-1933 років в Україні», яку було розповсюджено як офіційний документ 58-ї сесії ГА ООН. Співавторами Спільної заяви (а по суті – Декларації) стали 36 держав-членів ООН, у тому числі Аргентина, Азербайджан, Бангладеш, Білорусь, Бенін, Боснія і Герцеговина, Гватемала, Грузія, Єгипет, Іран, Казахстан, Канада, Катар, Киргизстан, Кувейт, Македонія, Монголія, Науру, Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан, Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Судан, Таджикистан, Туркменистан, Тимор-Леште, Узбекистан, Україна та Ямайка, її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, 15 країн - членів ЄС та 10 країн – нових членів ЄС. При цьому жодна з решти країн-членів ООН не висловилася проти. Вперше в історії ООН визначила Голодомор 1932-1933 років як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала всі держави-члени Організації, її спеціалізовані установи, міжнародні та регіональні організації, неурядові організації, фонди і асоціації віддати данину пам'яті тим, хто загинув у цей трагічний період історії.

Важливим також є те, що співавтором заяви виступила Російська Федерація, яка, по суті, вперше на державному рівні визнала факт Голодомору, його масштаби та наслідки для Українського народу.
Надзвичайно важливими для міжнародного визнання Голодомору геноцидом стали Висновки Спеціальної комісії Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932-1933 років в Україні, ухвалені ще 1988 року.

Найважливішими з них є такі:

«1. Немає сумнівів, що велика кількість населення Української РСР та Північної території Кавказу померли від голоду протягом 1932-33 років через Голодомор, спонуканий людьми шляхом конфіскації врожаю 1932 року Радянською владою.

2. Жертви українського Голодомору налічують мільйони осіб.

3. Офіційна заява Радянської влади про «диверсію куркулів», яка стала причиною усіх «труднощів» протягом Голодомору, не має підстав.

4. Голодомор не був, як часто заявлялося, пов’язаний з посухою...»

«…7. Неспроможність Радянської влади в Україні виконати граничні норми поставок зерна змусила її вжити надзвичайно жорстоких заходів, аби забрати у селян максимальну кількість зерна.

8. Восени 1932 року Сталін використав цю спонукану «кризу поставок» в Україні як привід для зміцнення свого контролю в Україні, а також для ще більшого посилення заходів по конфіскації зерна.

9. Голодомор в Україні в 1932-1933 рр. був наслідком максимальної конфіскації сільськогосподарських продуктів у населення села.

10. Представники влади, які відповідали за заходи щодо конфіскації зерна, також жили в страху покарання.

11. Вже в кінці 1932 року Сталін знав, що в Україні люди помирали від голоду.

12. В кінці 1932 року Сталін використав «слабкість» української влади в зборі зерна для ще більшого зміцнення свого контролю над Комуністичною партією України і дав наказ для дій, які ще більше погіршили ситуацію і довели до максимуму людські втрати.

13. Постишев мав подвійні повноваження від Москви: збільшити конфіскацію зерна, і тим самим збільшити Голодомор в Україні, та знищити новітні національні самопрояви, які були до того часу дозволені українцям владою СРСР.

14. Голодомор також мав місце і в басейні ріки Волга та на території Північного Кавказу, але такі наслідки і масштаби, як в Україні, він мав у місцевостях, де проживали етнічні українці.

15. Робилися заходи не допустити переїзд голодуючих в регіони, де харчі були більш доступні.

16. Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців в 1932-33 роках...»

за матеріалами Інституту історії України НАН України