"Певно, тільки якийсь прикрий недогляд не дозволив українському літературознавству досі витворити термін «світова українська література». Бо ж твориться наше красне письменство не тільки в межах України. — вважає ведучий блоку «Літера» Олександр ІРВАНЕЦЬ у рубриці РЕДАКТОРСЬКАКОЛОНКА"
звідси
"Цікаві й непересічні автори живуть і творять далеко поза межами рідного краю: Емма Андієвська в Німеччині, Степан Гостиняк у Словаччині, Віра Вовк у далекій Бразилії. Український поет із Польщі Євстахій Лапський торік був удостоєний Шевченківської премії. Що ж до Північноамериканського субконтиненту, то там українська література стабільно розвивається вже близько ста років. Першорядні поети Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Богдан Кравців, Тодось Осьмачка, Василь Барка жили й діяли в США після другої світової. На зміну їм прийшла молодша генерація, осердям якої була Нью-йоркська поетична група — Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Богдан Тиміш Рубчак гуртували навколо себе українську творчу молодь наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих років минулого сторіччя. Приємно усвідомлювати, що цей процес не переривається й нині. Зрозуміло, що «Україна» просто не може оминути своєю увагою таке важливе й неперебутнє явище.

«Нашого цвіту — по всьому світу!» — співається в популярній пісні. Проте далеко не завжди «наш цвіт» у світі лишається нашим. Інколи облітають із нього пелюстки, міняється запах, а вже зав’язь, що її дає цей цвіт, дуже відрізняється від плодів, що їх очікували. Утім, і в цьому немає нічого дивного. Людині властиво змінюватись, тож гріх вимагати від сивочолих наших діаспорників, аби й онуки їхні, і правнуки ходили у вишиванках та співали коломийок. Зберегли мову, не перестали думати українською і про Україну — за це вже честь їм і хвала. Їхні діти й онуки, уже перейнявши звичаї чужих країв, лишаються українцями, пишаються своїм походженням, своїми предками, землею, в якій ніколи не були, проте шанують і люблять її — часом аж до ідеалізації.

Утім, сьогодні ми розповімо про ту частину «нашого цвіту», яка ще лишається нашою, і ставати іншою не наміряється. Двоє українських письменників живуть за океаном. Василь Махно й Володимир Діброва. Поет і прозаїк. Перший у Нью-Йорку, а другий — у Бостоні. Обидва належать до останньої, четвертої хвилі української еміграції, себто перебрались до Америки вже в часи незалежності. Обставини, які змусили до цього обох авторів, різні, й зупинятись на них ми не будемо. Набагато важливішим є те, що ні Махно, ні Діброва не припинили займатися літературною діяльністю, не втратили кваліфікації, навпаки — сягнули нових обріїв та висот, хоч як би патетично це не звучало."

Цікаво ? Тоді дочитуйте у свіжому друкованому номері :-)